2000-ні

У 2000-ні ситуація міняється, проте не кардинально: з’являються «Mixer», «Екстрім», «Молоко» — видання умовно глянцеві, але достатньо сміливі, щоб писати і про некомерційну музику. Нове покоління музичних журналів має вбудовуватися у стихійно сформований вільний український ринок, що автоматично означало підлаштування під ландшафт російського. Як і у випадку з фізичними релізами, в друкованих медіа існує паралельна нішева реальність високочолих критичних альманахів і сатанинських зінів. Пізніше, у другій половині 2000-х і на початку 2010-х від альтернативних паперових медіа відпупковуються ще альтернативніші: на цей час приходиться зліт панк-зінів і панк-сцени як такої, а також DIY-журналістики.

Тут варто наголосити, що всі означені процеси відбувалися на фоні безперервних економічних проблем. Крах СРСР у 1991, російський дефолт у 1998 (який потягнув за собою вниз і українську економіку), світова фінансова криза 2008 — про стабільність можна було тільки мріяти. Не дивно, що більшість культурних проєктів — будь то лейбл, фестиваль, музичний журнал чи продюсерська агенція — мали дуже короткий термін життя.

Можливо, це одна з головних причин фрагментованості новітньої української культури. Важко зберегти тяглість і «школу» в умовах перманентної економічної катастрофи. Та й на особисті долі музикантів такі злидні мали гнітючий вплив: чимало талановитих людей були змушені шукати заробіток поза культурною сферою. Або в Москві. Оговтавшись після часткового розвалу своєї імперії, росіяни відновили культурну експансію і почали завалювати українську музичну індустрію російськими рублями і російськими смислами.

Зрештою, шоу-бізнес таки перетворився на неповоротку й тупу машину, яка розівчилась сприймати будь-що незвичайне і вільне. А повзуча експансія з рф, здавалося, майже повністю підім’яла під себе культурний простір. Третє десятиліття незалежності починалося в атмосфері тотальної задухи, аж поки український інстинкт свободи знову не вибухнув Майданом.