1980-ті

1980-ті

Злам 80-х та 90-х — час розквіту підпільної альтернативної культури, яка все менше звертала увагу на останні хрипи окупаційного радянського режиму. Розвал Союзу не став сюрпризом для тодішньої молоді. Патлаті й нахабні «неформали», яких так ненавиділа компартія, були вільними в душі — і здобуття Україною незалежності лише підтвердило цю внутрішню свободу.

Те, як комуністичний режим уявляв цих особливо небезпечних неформалів, ми можемо спостерігати на карикатурах гумористичного журналу «Перець». Ось вони, завжди неголені, завжди в дивних шмотках, сидять на шиї у батьків і слухають свою жахливу музику.

Неформали, натомість, «Перець» не читали і мало переймалися тим, що про них думають «пристойні люди». Вільна молодь 80-х створювала свій власний паралельний світ. Спонтанно виникали творчі об’єднання, спілки і тусовки — маленькі простори свободи. Вигнанці й аутсайдери гуртувалися довкола мистецтва; в тоталітарній державі, де політики не існувало, «альтернативні» мистецькі практики самі по собі ставали політичними.

Яскравим прикладом такої підпільної спільноти стало київське об’єднання «Рок-Артіль», куди входили три гурти: Коллежский Асессор, Воплі Відоплясова та Раббота Хо. Це були музиканти, які виявилися надто дивними для традиційних уявлень про «рок» або «метал», тому відкололися від Київського рок-клубу. На подібні гурти тоді клеїли нові модні ярлики «альтернатива» або «інді», але ці слова насправді мало що означали, крім «неординарного» звучання і небажання сидіти в застарілих рамках. Вільна музика — можна і так сказати.

В Харкові представники «вільної музики» об’єдналися в спільноту «Нова сцена», ідейним лідером якої був Сергій Мясоєдов. Поступово спільнота перетворилась на повноцінну продюсерську агенцію, довкола якої зібралися експериментальні гурти як з Харкова, так і з інших міст України: Казма Казма, Чужой, Гнида, Foa Hoka, Shake Hi Fi, Цукор Біла Смерть та багато інших. 

Сергій Мясоєдов також створював самвидавний журнал «Стан справ» («Положение дел»), наповнений критичними статтями, текстами гуртів і божевільними колажами. Самвидавні журнали були тоді одним з головних інструментів поширення інформації про альтернативну музику. Так, київська тусовка «Рок-артілі» писала про свої творчі досягнення в журналі «Гучномовець» (головна редакторка Тетяна Єжова), в Івано-Франківську друкували «Гей-гоп» (головред Олег «Мох» Гнатів), а українська діаспора в Польщі робила геть хуліганську «Відрижку» (головред Володимир Наконечний, який пізніше створить лейбл «КоКа»). 

Вся ця самвидавна діяльність (за очевидним винятком «Відрижки») була незаконною. «Неформалам» доводилось так чи інакше домовлятися з комсомольцями, щоб ті їх «кришували». Звісно, проголошення «пєрєстройки» і «гласності» в СРСР дещо послабило тиск режиму, але варто розуміти, що для України це послаблення було досить умовним. Крилата фраза тих часів: «Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають пальці»; мешканцям імперського центру було дозволено набагато більше, ніж українцям та іншим «недолюдям» з периферії.

Однак тріщини у радянському режимі ставали все помітнішими, і з цих тріщин лилося все більше світла. Крім загальновідомої «Червоної рути» у Чернівцях (1989), відбувалася низка менш масштабних і помітних, але дуже знакових подій. Наприклад, концерт американського інді-гурту Sonic Youth у Києві (1989) відвідало не дуже багато людей, але всі вони запам’ятали цей виступ як переломний момент у житті (ну або просто втекли, нажахані). Протягом січня 1990 року в Києві відбулося одразу два легендарних фестивалі: «Міс Рок Європа», де виступали «жіночі» рок-гурти, і «Йолки Палки», який зібрав різноманітні інді-колективи і запам’ятався тим, що під час виступу гурту Перрон представників журі поливали водою зі шлангу.

А вже за кілька місяців, у вересні 1990-го, в Києві пройшла «Чорна рада» — «фестиваль вільної музики», як заявили організатори. В лайн-апі — Коллежский Ассесор, Іванов Даун, Ігор Цимбровський, Біокорд, Баніта Байда та багато інших музичних експериментаторів. «Наша зброя — інструменти, а мова наша — музика. Відчуття власного коріння, дихання рідної землі, озброєне неортодоксальним музичним мисленням, є головним фактором нашої єдності», — читаємо у маніфесті «Чорної ради». Серед цілей фестивалю були заявлені «універсалізація українського банку культурної інформації» і «вклад в духовне і культурне відродження України». «В Україні повно козаків, яким не подобається рівняння на рок-н-ролл як на єдиний спосіб звучання», — дещо по-снобськи додавали організатори, натякаючи, що музика на фестивалі буде далекою від конвенційності. Звільнення політичне було водночас звільненням естетичним; авангардна, експериментальна й незалежна музика ставала інструментом політичної незалежності. 

У Львові в тому ж 1990 році пройшов фестиваль Вивих, який теж став спалахом свободи посеред пізньорадянського гниття. Організували фестиваль молоді політичні активісти-опозиціонери зі «Студентського братства». Дивна музика, божевільні перформанси та, наприклад, конкурс краси під назвою «Королева дебілів» — прогресивна молодь розуміла, що в той момент такі мистецькі жести були цілком ефективними засобами політичної боротьби. (Або культурної боротьби; бо, знов-таки, політика і культура — це одне ціле.)

«Ще декілька років до “Вивиху” ми читали книжки, наклеюючи пластир на пальці, щоб в разі чого не можна було нас визначити, — розповідає художник, автор плакатів “Вивиху” Юрій Кох в коментарі для медіапроєкту Амнезія. — А тоді [у 1990-му] нам вже цілком свідомо і окрилено було начхати на заборони. Ми би все рівно це повісили, музиканти би виконали ту пісню, а поети би стали на вулиці та зачитали ті вірші. Було дуже класно, мені це важко передати. Радянський Союз тріщав по усіх швах, а ми радо-любо цього чекали».

Дочекалися. Другий «Вивих» у 1992  році став чудовою ілюстрацією того, як виглядає вільна і звільнена культура. Фестиваль перетворив увесь Львів на один великий карнавальний простір, де кожен відвідувач міг стати й учасником дійства – через численні “іммерсивні” перформанси, відкриті мікрофони тощо. Навіть підготовка до другого “Вивиха” проходила в режимі відкритого брейншторму: організатори на вулиці приймали будь-які ідеї від всіх бажаючих.

Так українці розуміли, чи принаймні відчували, що свобода — це спільна справа. Але боротьба за неї насправді тільки починалася.