1990-ті
1990-ті
Музична індустрія 90-х була жорстоким хаосом — власне, як і все навкруги. Правил не існувало — що означало безмежні можливості й безмежні ризики. Деякі артисти, які ще вчора виступали в підвалах, заскочили в новонароджений український шоу-бізнес і стали зірками. Інші так і залишилися в підпіллі.
Ретроспективно легко судити, чому одні музичні проєкти прорвалися на вершину популярності, а інші стали таємним знанням для цінителів. Однак тоді, в тумані 90-х, це було зовсім не очевидно. «Попсові» музиканти залюбки співпрацювали з «альтернативними», як і належить у здоровій культурі. Так, у харківському колективі Казма Казма деякий час на фаготі грав Олег «Фагот» Михайлюта, який пізніше став суперзіркою і фронтеном гурту ТНМК. Леонід Белей і Олександр Юрченко, відволікаючись від своїх нойзових експериментів, записали альбом разом з переможницею Червоної Рути ‘96 Катею Chilly (цей запис побачив світ аж у 2024 році). А в хіт-параді «Територія А», поряд з поп-бойовиками Аква Віти й Ель Кравчука, крутили кліпи гуртів Іванов Даун, Жаба в Дирижаблі та Актус.
Різниця між «інді»-лейблами та «мейджорами» теж була розмитою. Власне, глобальні мейджори прийшли в Україну лише ближче до початку 2000-х, а до того все музичне видання було де факто незалежним (а іноді просто піратським). Навіть один з майбутніх лідерів українського ринку Moon Records починався як інді-лейбл. В цій атмосфері DIY-авантюризму з’явилася величезна кількість цікавих нішевих лейблів: КоКа, Оріана, Quasi Pop… Саме по нішевих виданнях сьогодні ми можемо відтворювати незалежну (а значить, тіньову) історію української музики. Польський лейбл КоКа, легенда касетного видання, розшукував перлини з кінця 1980-х, щоби впроваджувати європейську авангардну лінію в українській поп-культурі впродовж 1990-х. Вони, зокрема, відкрили й задокументували творчість культових сьогодні Цукор Біла Смерть (а також похідні проєкти музикантів) та Ігоря Цимбровського.
Хоча діяльність КоКи зійшла нанівець у 2000-х, багато музикантів умовної КоКа-сцени продовжували видаватися на інших, тепер вже українських лейблах, зокрема, на флагмані українського дабу SKP Records та експериментальному лейблі Едварда Сола Quasi Pop. Дехто, як, наприклад, нойз-рокери Іванов Даун і авантпоп-поети Foa Hoka, не заморочувалися з пошуком лейблів і з приходом дисків зайнялися лімітованими CD та, частіше, CD-R виданнями.
Внутрішньоукраїнські низові касетні лейбли з’являлися, коли виникала потреба у мікродистрибуції серед поціновувачів тієї чи іншої закритої сцени. Це характерно зокрема для українського блек-металу — автентичного низового жанру. Гурт Suppuration на початку 1990-х робив самвидавні касети, а згодом змінив назву на Nokturnal Mortum і поступово зібрав навколо себе харківську блекметалеву сцену.
Деякі артисти йшли ще радикальнішим шляхом і записували та «видавали» музику просто вдома: такі диски й касети поширювалися серед друзів або осідали в сімейних архівах. Авангардний музикант, художник і поет Юрій «Мінімаліссімус» Зморович створив низку таких касетних альбомів, власноручно оформивши обкладинки.
З середини 1990-х починає з’являтися нова музична преса. Хоча журнали «Галас» та «Новий рок-н-ролл» створювалися за взірцем західних «Q» та «Melody Maker», за духом вони лишалися такими саме інді, як їхні самвидавні попередники. Олександр Євтушенко, головний редактор «Галасу», починав журналістську діяльність у напівпідпільному «Фонографі», а дистрибуцію «Галасу» проводив безпосередньо серед продавчинь газетних кіосків, адже з їхнім бандитським «начальством» годі було домовлятися.
